Православні українці у Польщі і майбутнє Православ’я в Україні

2018 та 2019 роки безперечно запишуться в історії Православ’я в Україні. За останніх десять місяців відбулися події, процеси, яких важко було сподіватися, а навіть надіятися, що вони можуть так швидко відбутися. Проте, «шляхи Господні несповідимі» і Божим Промислом за цей рік радикально змінилася ситуація Православ’я в Україні, відкрився шанс для будування майбутнього Православної Церкви в Україні у зовсім нових реаліях... Це все, що відбувається в Україні глибоко ангажує і тривожить також і нас – православних українців у Польщі.

Варто на початку зазначити, що ми, православні українці у Польщі, не є безпосередніми учасниками цих подій, вони не впливають на наше щоденне церковне життя, так як це діється у випадку вірних в Україні. Виникає це з факту, що ми є вірними Автокефальної Православної Церкви в Польщі і у цій Церкві відбувається наше щоденне церковне життя. Це загальний принцип, який існує у Православ’ї – вірними даної автокефальної Церкви є всі православні, які живуть чи перебувають на канонічній території цієї Церкви, у нашому випадку це територія польської держави. Останнім часом досить часто пригадували цей принцип ієрархи Вселенської патріархії. Тобто: незалежно від процесів, які відбуваються в Україні, ми залишатимемося вірними Автокефальної Православної Церкви в Польщі. (Тут пояснення: юридична закріплена назва нашої Церкви звучить ‘Польська Автокефальна Православна Церква’, проте православні українці у Польщі переважно стараються не вживати цієї офіційної назви, оскільки на нашу думку вона штучна і не віддає специфіки нашої Церкви; до речі ця назва була накинута Церкві державою в 1938 р., але це вже окрема тема).

Очевидно, те, що відбувається в житті Українського Православ’я є, таки, для нас – православних українців у Польщі – питанням фундаментальним. Діється так з кількох причин. По перше, як православні українці відчуваємо зв’язок з нашими братами – православними українцями – в Україні і вболіваємо за майбутнє Православної Церкви та українського народу в Україні. По друге, як православні, відчуваємо церковну спільноту у лоні Святого Православ’я і всі проблеми Православ’я повинні ми сприймати як проблеми, які і нас торкаються, адже ми – одна Христова Церква, одне тіло. По третє: залежить нам на кращій долі України, а для майбутнього України важливим є вирішення проблем у церковному житті. По четверте: існуюча досі ситуація церковного розділення реально обмежувала нам церковні контакти з нашими братами в Україні, а зараз з’являється надія на зміну цього ненормального стану. По п’яте: церковні конфлікти у Православній Церкві в Україні ускладнювали також життя нашої Церкви.

Хочу тут поділитися своїм баченням актуальної ситуації в церковному житті України з перспективи православного українця з Польщі – вірного Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Декілька місяців тому, у травні-червні 2018 р., тобто на початку всього процесу, широко представив я своє бачення ситуації у поміщених на моєму блозі «Світло у темряві світить» текстах: «Час надії для Православ’я в Україні» та «Православна Церквау Польщі та церковні проблеми України».

Хотів би я також вказати, що – на мою думку – можемо зробити ми, як вірні Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Почуваюся до такого обов’язку тим більше, що останніми тижнями багато людей зверталося до мене з запитаннями: що ми, православні українці в Польщі, повинні зробити... Відтак, ось моя коротка оцінка актуальної ситуації.

***

Як вірний Святої Православної Церкви та син українського народу з великим жалем і болем спостерігав я за фактом, що в Україні протягом десятиліть мільйони православних залишалися поза єдністю зі Вселенським Православ’ям, що між дітьми однієї Церкви була ворожнеча і ненависть. Більш ніж чверть століття тривав в Україні стан розділення і браку євхаристичної єдності. Була це відкрита рана на тілі Святого Православ’я. На ситуацію Православ’я в Україні і на проповідування Євангелія серед українського народу деструктивно впливали і впливають спроби використання Православної Церкви з політичною метою – для реалізації геополітичних цілей та здійснення історіософських концепцій, які включають заперечення права українців вважати себе окремою нацією, зберігати свою мову, культуру і традиції та мати свою державу. Наслідком цього стало заперечення Російською Православною Церквою можливості існування в Україні окремої автокефальної Церкви. З іншого боку, роками помітним був серед частини ієрархії, духовенства та вірних брак розуміння значення перебування у єдності зі Вселенським Православ’ям. Сепарація від спілкування з іншими Православними Церквами також деструктивно впливала на функціонування і життя церковних спільнот, які були поза єдністю зі світовим Православ’ям.

За цих майже 30 років ніхто не вмів знайти виходу з цієї ненормальної ситуації, у якій опинилося Православ’я в Україні. Російська Православна Церква не була спроможною вилікувати хворий стан у лоні Православної Церкви в Україні. Як писав я ще у травні минулого року: «Важко не вважати, що єдиним шляхом вилікування церковної ситуації в Україні є безпосереднє заангажування Вселенського Патріарха та повноти Вселенського Православ’я. Адже Вселенський Патріарх як перший серед предстоятелів Помісних Православних Церков має право і обов’язок вирішувати питання важливі для всієї Православної Церкви, яких не вдається вирішити на місцевому рівні. Таким питанням є, безперечно, ситуація Православної Церкви в Україні. Крім цього, Константинопольська Церква завжди підкреслювала, що є Церквою-Матір’ю для українського народу і що визнає права Московської патріархії лише у її межах з 1589 року, тобто почувається до відповідальності за долю древньої Київської Митрополії».

На жаль досі, протягом десятиліть, світове Православ’я не змогло зайнятися і – тим більше – вирішити проблем Православ’я в Україні, відповідно до слів св. апостола Павла: «носіть тягарі один одного» (Гал. 6,2). На жаль, окремі автокефальні Православні Церкви не вважали потрібним чи можливим зробити реальні кроки для вирішення церковних проблем України.

Щойно дії Його Всесвятості Святішого Варфоломія, Архиєпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха, відкрили перспективу вилікування хворого стану церковного життя в Україні. Не маю сумніву, що кроки, здійснені Вселенським патріархом протягом 2018 року та на початку року 2019, були виявом його великої відповідальності за Вселенське Православ’я та його батьківської любові до благочестивого українського православного народу. Вселенський патріарх зробив те, що не вдалося нікому раніше, а що є найважливішим для людей Церкви – повернув мільйони вірних в Україні до євхаристичної єдності зі Вселенським Православ’ям. Це для мене особисто велика радість, що мої брати і сестри в України є зараз у євхаристичній єдності зі Вселенським Православ’ям, у цьому – через Вселенського патріарха Варфоломія – також і з нашою Помісною Церквою.

На мою думку ключові події, які відбулися за останні місяці 2018-2019 років, це:

- рішення Вселенської патріархії про те, що Київська митрополія знову вважається її канонічною територією (11 жовтня 2018 р.),

- рішення Вселенської патріархії про повернення до євхаристичної єдності зі Вселенським Православ’ям мільйонів вірних в Україні, які досі перебували поза єдністю, тобто вірних УПЦ КП та УАПЦ, а духовенство та ієрархів цих структур були «канонічно відновлені до їх ієрархічного або священицького звання» (11 жовтня 2018 р.),

- Об’єднавчий Собор Православної Церкви України 15 грудня 2018 р., у якому взяли участь представники трьох поділених досі гілок Українського Православ’я,

- співслужіння Божественної Літургії Вселенським патріархом Варфоломієм з ієрархами Православної Церкви України 6 січня 2019 р., що є виявом євхаристичної єдності Православної Церкви України зі Вселенським Православ’ям,

- надання Вселенською патріархією автокефалії Православній Церкві Україні 5-6 січня 2019 р.

Мушу визнати, що з захопленням спостерігав я за минулорічними діями Вселенського патріарха, який з великою мудрістю і терпеливістю наводив загублені вівці на шлях єдності, незважаючи на невідповідальні дії та слова окремих ієрархів і вірних в Україні, які не зрозуміли великого милосердя і шансу, який відкриває це для них та для Українського Православ’я. Проблеми Православ’я в Україні протягом багатьох років пробували розв’язати, застосовуючи принцип акривії. Вселенський патріарх вирішив вилікувати їх, застосовуючи у радикальній формі церковну ікономію з надією на добрі плоди, які принесе це для спасіння людей і для блага Cвятого Православ’я. Як зазначено у Статуті Православної Церкви України, факт надання їй автокефального статусу мав для Вселенської патріархії також і кенотичний вимір. Вселенський патріарх Варфоломій виявився пастирем добрим, котрий покидає багато овець, щоб віднайти одну загублену...

Звичайно, це все не було б можливим без активності і заангажування Президента України Петра Порошенка, який своєю наполегливістю і послідовністю зумів провести це складне питання як глава держави. Це безперечно запише його ім’я у анналах історії України та Православ’я на українській землі. Зміна церковної ситуації в Україні не була б також можливим без мудрих рішень українських православних ієрархів, духовенства, вірних, які в цю історичну хвилину зуміли відкласти свої образи, інтереси, звички і зробити важливий крок для майбутнього Православ’я в Україні об’єднуючись у Православній Церкві України. Дуже прикро, що не всі зробили це послідовно...

На жаль, Російська Православна Церква у реакції на дії Вселенського патріарха, спрямовані на вилікування стану Православ’я в Україні, зайняла дуже різку позицію, рішаючись на особливо радикальний крок – розірвання євхаристичної єдності з Константинопольською патріархією. Це мусить вселяти біль і жаль у серці кожного православного християнина, що у Православ’ї не має єдності. Це парадокс, що не вміючи протягом десятиліть вилікувати ситуації Православ’я в Україні, Російська Православна Церква не дала можливості зробити це Вселенському патріархові, не розуміючи, що його дії відкрили великий шанс для Православної Церкви в Україні та Вселенського Православ’я.

Те, що зараз відбувається в православному житті в Україні, дає великі надії на майбутнє Православ’я в Україні. Проте бачимо там і таке, що може тривожити: не все відбувалося і відбувається так, як хотілося б: у дусі любові, молитви, смирення, самопожертви задля блага Церкви.

Створення в Україні Помісної Православної Церкви, яка дістала автокефалію від Вселенської патріархії – це сповнення надій поколінь православних українців. Рішенням Вселенського патріарха Варфоломія та Синоду Великої Церкви Константинополя створена нова ситуація, яка відкрила можливість вирішення проблем Православ’я в Україні. Свідомо вживаю фрази «відкрила можливість», оскільки процес лише почався і те, чим він закінчиться, великою мірою залежить вже не від зовнішніх чинників, а від мудрості, смирення і взаємної любові православних ієрархів, духовенства та вірних в Україні... Бог дає людині свободу і це людина вирішує, наскільки скористується можливостями, які перед нею відкриваються... Зараз в першу чергу від самих українських православних залежить те, чи Православ’я в Україні займе належне йому місце серед інших Помісних Православних Церков. 

Будування об’єднаної незалежної Церкви – це великий виклик і подвиг, зокрема після десятиліть конфліктів, взаємної ворожнечі, браку постійного, натурального контакту з православним світом. Потрібно завжди пам’ятати, що основною метою Церкви Христової є проповідування Євангелія – Благої Вістки про Воскреслого Христа та ведення людей до спасіння, Церква – це небо на землі. Церква не може бути закритою, обмеженою, у Христовій Церкві має бути місце для всіх і саме такою має бути Православна Церква України, повинна вона об’єднати всіх православних вірних України незалежно від національної ідентичності, політичних поглядів, мови, традиції. Очевидним є, що у цій Церкві знайдуть продовження українські православні традиції, які часто протягом століть викорінювалися, винищувалися, що українська мова та український варіант церковно-слов’янської мови матимуть у ній належне місце. Проте, у церковному житті мусить також бути місце для інших традицій та мов – всіх цих мов і традицій, у яких живуть і які зберігають православні вірні в Україні.

За принципом, в одній країні повинна існувати одна автокефальна Православна Церква. У випадку України це не буде зараз можливим. Тому тепер дуже важливо, щоб спокійно і з любов’ю ставитися до рішення тих, хто схотів залишитися в юрисдикції Московської патріархії, і тих, хто вирішив бути у Православній Церкві України. Треба нам зрозуміти, що для людини заангажованої у церковне життя зміна церковної юрисдикції, навіть на іншу канонічну юрисдикцію визнану світовим Православ’ям, є складним рішенням. Часом важливими для прийняття такого рішення є дуже особисті справи, місцеві обставини і повинні ми сприймати це без емоцій. Зневагами, тиском, браком любові до ближнього не збудуємо єдності, не збудуємо Христової Церкви. Як говорив Христос: «По тому пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою» (Ів 13:35), коли буде ця любов і православне життя у Христі, тоді ті, хто мав сумніви, сам прийде...

У мене, як православного, обурення викликають заяви та вислови деяких ієрархів, священиків та вірних в Україні, які керують образливі слова по відношенні до Вселенського патріарха Варфоломія та інших православних, які займають відмінну позицію ніж вони. Це їхнє право залишитися у тій юрисдикції, яку вибрали (наприклад, в юрисдикції Московської патріархії), проте не повинні вони зневажати інших. Це прикро, що ті, хто ще декілька місяців раніше покликувався на авторитет Вселенського патріарха, щоб зміцнити свою позицію, зараз називає предстоятеля древньої Церкви, від якої наші предки дістали світло Христової Віри, «стамбульським папою»...

Ще менш зрозумілою була і є для мене позиція деяких із тих ієрархів, котрі завдяки відважному і радикальному рішенню Вселенського патріарха повернулися до єдності зі Вселенським Православ’ям. Маю враження, що дехто не може зрозуміти вагомості цього, що відбулося. Це трагічно, що дехто для власних амбіцій, для реалізації власної концепції, готовий пожертвувати майбутнім Православ’я в Україні, ускладнити процес становлення Православної Церкви України.

Це все спричиняється до того, що непростий процес формування Православної Церкви України, стає ще складнішим. Зараз основними для майбутнього Церкви є, на мою думку, два фактори. Перший – це визнання автокефалії Православної Церкви України іншими Помісними Автокефальними Православними Церквами та входження у церковні контакти з нею, щоб нова автокефальна Церква реально зайняла своє місце у православному світі. Другий – це сформування структур Православної Церкви України, реальне об’єднання в ній розділених досі на різні юрисдикції ієрархів, духовенства і вірних, зникнення існуючих поділів і конфліктів, збереження різноманітності, створення такої атмосфери, щоб кожен відчував, що для нього є місце у цій Церкві, а у першу чергу: проповідування Церквою Євангелля та місія.

Не є таємницею, що визнання автокефалії Православної Церкви України іншими Православними Церквами – це складний процес, тим більше, що є велика протидія цьому. Проте з любов’ю у серці чекаю цього, що у недалекому майбутньому ієрархи всіх Помісних Православних Церков, у цьому числі нашої Автокефальної Православної Церкви у Польщ та Православної Церкви України у єдності зі Вселенським патріархом, будуть «єдиними устами і єдиним серцем оспівувати пречесне і величне ім'я (...), Отця, і Сина, і Святого Духа».

Я наповнений надією, що і наша Автокефальна Православна Церква у Польщі підтримає дії Його Всесвятості Святішого Варфоломія, Архиєпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха, зроблені ним для оздоровлення церковного життя в Україні та визнає надану ним автокефалію Православної Церкви України. Сподіваюся, що наша Церква з любов’ю прийме Православну Церкву України як Церкву-Сестру серед інших Помісних Автокефальних Православних Церков. Тим більше, що обидві наші Церкви з цього ж самого джерела – від Великої Церкви Константинополя – дістали автокефалію, а обидва наші томоси спираються на цих же історично-канонічних аргументах. Наша Церква могла б відіграти вагому роль і допомогти Православній Церкві України – як Церкві-Сестрі і найближчому сусідові – будувати церковне життя у єдності зі Вселенським Православ’ям та проповідувати Євангелля на українській землі.

Надіюся, що привернення євхаристичної єдності мільйонів вірних в Україні з Вселенським Православ’ям та надання Великою Церквою Константинополя автокефалії Православній Церкві України, принесе згодом церковний мир в Україні, утвердження єдності Вселенського Православ’я, а також зміцнення ролі Православ’я в громадському та державному житті України, що вже стало помітним і надійним. Нехай це служить спасінню душ наших і проповідуванню Благої Вістки про Воскреслого Христа Спасителя на Київських горах над Дніпром та по всій благословенній українській землі...

***

І тут з’являється питання, що у даній ситуації можемо і повинні зробити ми – православні українці з Польщі – вірні Автокефальної Православної Церкви в Польщі?

1. Як православні християни у першу чергу повинні ми вознести молитву до Господа нашого Ісусу Христа, просячи Бога про вирішення проблем Українського Православ’я та дати мудрість і силу для Святішого патріарха Варфоломія, для предстоятелів та ієрархів інших Православних Церков та, врешті, православних ієрархів, священиків і вірних в Україні.

2. Повинні ми пояснювати людям навколо нас, яка є суть процесів, що зараз відбувається в православному житті України: що активність Вселенського патріарха, привернення єдності зі Вселенським Православ’ям мільйонів вірних в Україні та надання автокефалії, відкриває для Православ’я в Україні кращі умови для існування, для проповідування Євангелля.

3. Повинні ми старатися виходити, наскільки це можливо, до наших братів, які приїхали до Польщі з України і які часто не знаходять місця у нашій Церкві. Варто старатися включати їх в життя Православної Церкви у Польщі, якщо це є можливим, бо не завжди це, на жаль, вдається.

4. Дуже важливим є також те, щоб там, де є це можливим будували в нашій Церкві православне життя в українській церковній традиції, з використанням української мови чи української вимови церковно-слов’янської мови. На жаль, не всюди є така можливість. Проте варто це робити, оскільки таким шляхом зміцнюємо нашу Церкву, будуємо її вселенськість. Варто також шукати шляхів інтеграції і співпраці між українськими православними середовищами в Польщі, які не завжди мають з собою систематичний контакт.

5. На цю хвилину фактором дуже важливим для утвердження автокефальної Православної Церкви України є визнання української автокефалії іншими автокефальними Церквами та входження цих Церков у євхаристичне спілкування з нею. Вселенський патріарх звернувся до всіх автокефальних Церков у справі визнання Православної Церкви України та наданої для неї ним автокефалії.

 Автокефальна Православна Церква в Польщі не зайняла ще офіційної позиції у цій справі. Те, що можемо зробити, як вірні нашої Церкви, то висловити нашу позицію своїм ієрархам, які будуть приймати рішення. Маємо на це, як вірні, право. Як говоримо у Символі віри – наша Церква є соборною, відтак можемо застосувати соборність у практиці і висловити свою позицію.

Можемо звернутися до Священного Собору Єпископів нашої Церкви з проханням про підтримку дій Його Всесвятості Святішого Варфоломія, Архиєпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха, спрямованих на оздоровлення ситуації в Православній Церкві в Україні, а водночас просити, щоб наша Автокефальна Православна Церква у Польщі визнала автокефалію Православної Церкви України, яку дістала вона від Церкви-Матері – Великої Церкви Константинополя – на основі Патріаршого і Синодального Томосу, підписаного Вселенським патріархом Варфоломієм 5 січня 2019 р., а врученого 6 січня 2019 р.

Будьмо повні віри і надії, що Бог знайде найкращі шляхи вилікування ситуації Православ’я в Україні та створення для спасительної місії Святої Православної Церкви на благословенній українській землі...

Григорій Купріянович

PS. Підготував я зразок листа до Священного Собору Єпископів Автокефальної Православної Церкви в Польщі від вірних нашої Церкви. 

Кожен, хто хоче висловити свою позицію, може його роздрукувати, спільно з іншими вірними нашої Церкви підписати і надіслати на адресу Священного Собору Єпископів Автокефальної Православної Церкви в Польщі:

Św. Sobór Biskupów

Świętego Polskiego Autokefalicznego

Kościoła Prawosławnego

Al. Solidarności 52

03-402 WARSZAWA

Важливим є те, щоб це був голос вірних нашої Церкви, тобто людей, які реально є заангажовані в церковне життя. Бажано, що під листом до Священного Собору Єпископів, крім читабельного підпису ім’ям і прізвищем, вказати також парафію, до якої належимо.

Очевидно, кожен може написати листа від себе, щоб своїми словами передати нашим Архипастирям наші прохання і позицію. Можна також писати до свого єпархіального архиєрея.

Скани підписаних листів можна надсилати на спеціально створену адресу e-mail (ukrorthinpl@gmail.com), щоб був між нами обмін інформацією.