Час надії для Православ’я в Україні

Від кількох тижнів дуже динамічними стали процеси, які формують ситуацію Православ’я в Україні. Як вірний Святої Православної Церкви та син українського народу співпереживаю за долю Православ’я в Україні і не можу стояти осторонь цього, що відбувається зараз. Питання оздоровлення церковного життя в Україні і дарування автокефалії Православній Церкві в Україні є дорогими для мене особисто і ключовими для долі українського народу та важливими для Вселенського Православ’я.

Події останніх тижнів дають надію, що реальним стає владнання церковного життя в Україні та закінчення трагічної епохи розділення і ворожнечі між дітьми Святої Православної Церкви на благословенній Богом українській землі. Після звернень до Його Святості Святішого Варфоломія, Архиєпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха з боку Президента України, Верховної Ради України та ієрархів українських Православних Церков, які зараз не перебувають у євхаристичному єднанні зі Вселенським Православ’ям, Священний Синод Великої Церкви Константинополя повідомив, що приймає до розгляду питання дарування автокефалії Православній Церкві в Україні. У комюніке підкреслено, що Вселенський Патріарх проведе у цій справі узгодження з іншими Помісними Автокефальними Православними Церквами.

Як визнаємо у Символі Віри: Свята Христова Православна Церква є соборною. Як вірний Православної Церкви хочу докласти свій голос до соборного переосмислення Церквою цього важливого і наболілого питання майбутнього Українського Православ’я.

СИТУАЦІЯ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

Церковні конфлікти, ворожнеча, ненависть, яка існує в Україні між людьми, які називають себе православними – є запереченням Христової заповіді любові, адже Христос сказав: «По тому пізнають всі, що ви учні мої, якщо любов між собою ви матимете» (Ів 13,35). На ситуацію Святого Православ’я в Україні і на проповідування Євангелія серед українського народу деструктивно впливають також спроби використання Православної Церкви з політичною метою для реалізації геополітичних цілей та здійснення історіософських концепцій, які включають заперечення права українців вважати себе окремим народом, зберігати свою мову, культуру і традиції та мати свою державу. З іншого боку, роками помітним був серед частини ієрархії, духовенства та вірних брак розуміння значення перебування у єдності зі Вселенським Православ’ям. Сепарація від спілкування з іншими Православними Церквами також деструктивно впливає на функціонування і життя церковних спільнот, які є поза єдністю зі світовим Православ’ям. Ця ситуація Українського Православ’я стає соблазном як для вірних дітей Православної Церкви, так і для людей поза Церквою, які лише шукають дороги до істинної віри і бачать неправдивий, спотворений образ Православ’я. На жаль, у результаті цього Православ’я все більшою частиною українського суспільства починає сприйматися з презирством, як незрозуміле і чуже.

Зараз українське Православ’я жахливо розділене, а мільйони вірних в Україні, які вірять по-православному, позбавлені євхаристичної єдності зі Вселенським Православ’ям. Багато людей стає перед драматичним вибором: чи бути вірним Церкви, яка є в євхаристичному спілкуванні з Вселенським Православ’ям, але у якій все менше місця для людей, які вважають себе українцями і хочуть зберігати власні національні традиції та ідентичність, чи опинитися у спільнотах, які підтримують ці традиції, але є поза єдністю з Вселенським Православ’ям. Вважаю, що вірні Церкви Христової не повинні ставати перед таким вибором, оскільки у Церкві «нема юдея, ні грека ... бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3,28). Теперішнє розділення Православ’я в Україні виникає не з бажання перебувати поза єдністю з Вселенським Православ’ям, але з небажання частини вірних належати до Церкви, яка підпорядкована Церкві у сусідній державі (тим більше зараз, коли ця держава de facto здійснює агресію проти України), до Церкви, у якій часто відчувається негативне ставлення до української традиції та ідентичності.

Драма розділення в Українському Православ’ї триває вже майже 30 років. Російська Православна Церква протягом цього часу не знайшла способу вилікувати цей хворий стан у лоні Церкви в Україні – навпаки, здається, що зараз наростають там настрої ще більш непримиримі і конфронтаційні. Важко не вважати, що єдиним шляхом вилікування церковної ситуації в Україні є безпосереднє заангажування Вселенського Патріарха та повноти Вселенського Православ’я. Адже Вселенський Патріарх як перший серед предстоятелів Помісних Православних Церков має право і обов’язок вирішувати питання важливі для всієї Православної Церкви, яких не вдається вирішити на місцевому рівні. Таким питанням є, безперечно, ситуація Православної Церкви в Україні. Крім цього, Константинопольська Церква завжди підкреслювала, що є Церквою-Матір’ю для українського народу і що визнає права Московської патріархії лише у її межах з 1589 року, тобто почувається до відповідальності за долю древньої Київської Митрополії. До речі, саме такі канонічні основи були передумовою для заангажування Вселенської патріархії у справи Православної Церкви в Польщі в 20-х роках ХХ століття та для дарування Великою Церквою Константинополя автокефалії Православній Церкві у Польщі.

Я наповнений надією, що активність Його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія спричиниться до вирішення основної проблеми Українського Православ’я, якою є факт перебування поза єдністю з Вселенським Православ’ям мільйонів людей. Я переконаний, що варто зробити велике зусилля і застосувати церковну ікономію, щоб цей стан змінити. Якщо є надія, що мільйони вірних знову будуть у євхаристичній єдності з Вселенським Православ’ям, що знову вдасться відновити єдність Тіла Христового, то варто спробувати таким шляхом вирішити церковні проблеми, яких нікому не вдавалося вирішити протягом минулих 30 років.

Здається, саме сьогодні є найбільший шанс для того, щоб впорядкувати ситуацію Православної Церкви в Україні – можливо, останній за нашого життя. Якщо зараз не вдасться вирішити проблем Українського Православ’я, може це означати поглиблення процесу маргіналізації Православної Церкви в Україні у майбутньому. Відповідальність за це перед Богом впаде на совість усіх, хто не зробив того, що необхідно, для вирішення цих проблем. Заангажування державної влади України у вирішення проблем церковного життя канонічним шляхом, спираючись на авторитет Вселенського Патріарха, не може сприйматися інакше, ніж як великий шанс вирішення існуючих проблем, але також як можливість повернення Православній Церкві належного їй місця в житті українського суспільства та держави.

АВТОКЕФАЛІЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

Ключовим є питання: яким шляхом можна привернути єдність Православ’я в Україні? Очевидно, найкращим виходом було б об’єднання всіх православних України в одній церковній структурі, як це випливає з церковних канонів. Історія Православної Церкви показує також, що у країнах, які є у більшості православними, природним є формування власної Церкви, яка дістає статус автокефальної і стає однією з Помісних Православних Церков, як це сталося в Грузії, Румунії, Болгарії, Сербії чи, врешті, Росії. Немає сумніву, що брак автокефалії Православної Церкви в Україні випливає лише з політичних причин і використовування Церкви як інструменту – раніше збереження, а зараз відбудови державної потуги Росії та реалізації такої ідеї російського народу, яка виключає існування окремого українського народу.

Православ’я в Україні вповні вичерпує всі критерії, необхідні для самостійного, автокефального життя Православної Церкви в Україні, можна навіть сказати, що сповнює їх більшою мірою, ніж деякі існуючі зараз автокефальні Церкви. Не існує переконливих церковних аргументів, щоб не давати автокефалії для Православ’я в Україні. Аргументи для цього мають переважно політичний характер або виникають із певних історіософських поглядів, які заперечують існування українського народу і призводять до спроб збереження чи відновлення політичної єдності з інструментальним використанням Церкви.

Святе Православ’я від понад 1000 років формує духовність, менталітет, традиції і культуру народу, який зараз називає себе українським. Купіль Хрещення, у яку повів киян св. рівноапостольний князь Володимир Великий 1030 років тому – у 988 році, та прийняття Святого Православ’я від Великої Церкви Константинополя стали ключовими подіями в історії нашого народу. Незважаючи на драматичні історичні події, боротьбу з Православ’ям, прозелітизм, спроби введення чужих Православ’ю ідеологій чи релігійних світоглядів, більшість українського народу надалі ідентифікує себе з Православ’ям.

Важко не погодитися з думкою, що дарування автокефалії створить Православній Церкві в Україні кращі умови для проповідування Євангелля – Благої Вістки про Воскреслого із мертвих Христа Спасителя. Не випадково устрій нашої Святої Православної Церкви побудований на принципі автокефалії, незалежності помісних Церков у окремих країнах. Дає він Святій Православній Церкві можливість бути ближче з народом Божим і вказує, що єдність Христової Церкви не зводиться до адміністративного підпорядкування, але є передусім єдністю Віри і Чаші з пошануванням окремішності, специфіки і самостійності Помісних Церков.

Звичайно, необхідно пам’ятати, що автокефалія не є метою, а лише засобом для досягнення мети – створення добрих умов для життя Церкви, щоб могла вона вести своїх вірних дітей до спасіння. Досвід історії Православ’я в Україні показує, що Церква може виконувати свою місію, не будучи автокефальною, про що засвідчує сонм святих землі Української, які просіяли на Київських горах та в усіх куточках української землі. Проте я переконаний, що – будучи автокефальною – Православна Церква в Україні краще буде реалізувати свою місію серед православного українського народу.

Очевидно, найкращим виходом було б дарування автокефалії Православній Церкві в Україні за підтримки всіх Помісних Автокефальних Православних Церков, у тому числі Вселенської патріархії та Московської патріархії. На жаль, із заяв, які лунають зараз із боку Його Святості Святішого Кирила, Патріарха Московського і всієї Русі, та інших ієрархів Російської Православної Церкви, виникає, що на цей момент вони однозначно негативно ставляться до можливості надання автокефального статусу Православній Церкві в Україні. Важко не сприймати цього як поставлення інтересів своєї держави і власної Церкви понад благо всього Православ’я та понад церковний мир. Це тим більш сумно, що перед обранням патріархом Московським тодішній митрополит Кирил розумів потребу автокефального статусу для Православ’я в Україні і висловлювався за надання автокефалії Українській Православній Церкві.

СТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ НОВОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Черговим питанням є те, чи можливим є об’єднання всіх православних вірних України в одній Помісній Церкві? Моя відповідь звучить: на жаль, зараз, мабуть, ні. У сьогоднішній день важко собі уявити, щоб ті, хто вирішив відійти від Московської патріархії і опинився у спільнотах, не визнаних світовим Православ’ям, повернулися у лоно Російської Православної Церкви, тим більше зараз – в умовах збройного конфлікту з Росією і наростання політичного використовування Церкви для будування «русского мира» і реалізації політичних цілей Російської Федерації. З іншого боку, існують радикальні кола в лоні Української Православної Церкви Московської патріархії, які різко заперечують можливість свого перебування у лоні окремої автокефальної Православної Церкви в Україні, навіть якщо її автокефалія буде згідно з канонами Церкви дарована Вселенським Патріархом. Варто тут зауважити, що так само, як зірвали церковну єдність ті, хто не хотів перебувати у лоні Російської Православної Церкви, так само зірванням церковної єдності погрожують ті, хто не хоче бути у лоні автокефальної Православної Церкви в Україні.

У такій ситуації, якщо хочемо привернути євхаристичну єдність православних в Україні, єдиним шляхом видається створення в Україні нової церковної православної юрисдикції, яка була б паралельною до існуючої зараз юрисдикції Російської Православної Церкви Московської патріархії. Звичайно, це порушувало б канонічні принципи Православ’я, адже на одній території повинна існувати одна Помісна Церква, яка має свою канонічну територію. Проте потрібно поставити питання: чи ключовою є для нас єдність адміністративна, юрисдикційна, чи єдність містичного Тіла Христового, Яке не повинно бути розірваним розколами і ворожнечею? Існування паралельних юрисдикцій не дасть адміністративної єдності, яка, звичайно, бажана, проте може створити умови для єдності у любові та Чаші Господній. Треба надіятись, що з часом вдасться збудувати також юрисдикційну єдність.

Очевидно, другорядним є питання, чи автокефалія буде дарована негайно, чи буде передбачений перехідний період, коли існуватиме на території України паралельна структура Вселенської патріархії. Основним здається створення в Україні другої православної юрисдикції, у якій знайдуть місце ті, хто не знаходить для себе місця в існуючій і визнаній світовим Православ’ям церковній структурі Московської патріархії. Досягнемо тоді основної мети – євхаристичної єдності. Звичайно, не має сумніву, що не вдасться вирішити проблем Українського Православ’я без дарування автокефалії Православній Церкві в Україні.

Тому властивим здається шлях, запропонований Президентом України, який – разом з Верховною Радою України та ієрархами невизнаних українських церковних спільнот – звернувся до Вселенського Патріарха з проханням дарувати автокефалію Православній Церкві в Україні, а водночас заявив, що надання автокефалії Великою Церквою Константинополя і створення нової помісної Церкви у єдності зі світовим Православ’ям не означатиме обмеження діяльності в Україні Церкви у юрисдикції Московської патріархії.

Варто тут підкреслити, що українська держава намагається зараз вирішити церковні проблеми України канонічним шляхом, прийнятим у практиці світового Православ’я. Враховує вона також думку людей, які мають інше уявлення про свою юрисдикційну приналежність і хочуть залишитись у Російській Православній Церкві. Відтак підхід української держави до питання створення автокефальної Церкви відмінний від знаної з минулого політики інших держав, які різко поводилися з противниками автокефалії Церкви у власній державі. Можна тут згадати хоча б польську державу, яка противників автокефалії Православної Церкви у Польщі депортувала або радикально і різко обмежувала їм можливості служіння і впливу на вірних. Українська держава, на відміну від інших держав (у тому числі міжвоєнної Польщі), не хоче змушувати всіх православних опинитися в автокефальній Церкві в Україні.

Якби вдалося реалізувати цю концепцію, тоді – після дарування Вселенською патріархією (за підтримки інших автокефальних Помісних Церков) автокефалії для Українського Православ’я – на території України могли б існувати дві паралельні православні юрисдикції: одна – нової автокефальної Православної Церкви в Україні, друга – Церкви в Україні у юрисдикції Московської патріархії, обидві ці юрисдикції були б у єдності з Константинополем та іншими автокефальними Православними Церквами.

Як вже згадано, цей стан не відповідатиме принципам православної еклезіології, адже на одній території повинна була б діяти одна Церква, проте у сучасній церковній практиці маємо вже аналогічні ситуації, де для блага Церкви застосовано принцип церковної ікономії у цьому питанні. Принцип однієї Церкви на одній території не дотримується не лише у діаспорі, де він взагалі не функціонує, а тільки останніми роками будується шляхом творення конференцій православних ієрархів окремих держав чи регіонів. Можна також вказати випадки, коли на територіях, які окремі Церкви вважають своїми канонічними територіями, існують паралельні православні юрисдикції. Таку ситуацію маємо в Естонії, де поруч Естонської Апостольської Православної Церкви у юрисдикції Константинополя існує Естонська Православна Церква Московської патріархії. Аналогічну ситуацію маємо в Молдавії, де паралельно функціонують структури Румунської Православної Церкви та Російської Православної Церкви. Маємо, врешті, випадок Православної Церкви Америки (Orthodox Church of America), автокефалія якої визнана лише частиною Помісних Церков, а на території якої існують паралельно юрисдикції інших Помісних автокефальних Церков, у тому числі також – що є вже повним парадоксом – Церкви-Матері, яка надала їй автокефалію. Ці всі ситуації застосування церковної ікономії показують, що можливим є також вирішення проблем церковного життя в Україні. Напевно меншим злом буде існування двох юрисдикцій на одній території, ніж дотеперішній стан браку церковної єдності і перебування мільйонів людей поза євхаристичною єдністю з Вселенським Православ’ям.

ІНШІ ПРОБЛЕМИ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Вилікування хворого стану Православ’я в Україні вимагає радикальних кроків. Очевидно, у Православній Церкві в Україні, крім проблем, які виникають безпосередньо з політичних причин, з браку автокефалії та з роздору в лоні Церкви, є також багато інших проблем. Ці проблеми у житті Українського Православ’я є наслідком травматичного досвіду совєтського періоду і зруйнування в час атеїстичного режиму православного благочестя серед більшості вірних, слабкої еклезіальної свідомості, перервання традиції церковного життя на рівні сім’ї та парафіяльної спільноти, корупції, недотримання моральних норм, чи, врешті, секуляризації, яка характерна для всіх сучасних суспільств. Негативні явища помітні у всіх церковних структурах в Україні, незалежно від того, визнані вони чи ні. Зрозуміло, що створення паралельної юрисдикції чи дарування автокефалії не вилікує цих всіх проблем, проте може допомогти у їх лікуванні.

***

На завершення варто нагадати слова Господа нашого Ісуса Христа: «побудую Я Церкву Свою, – сили адові не переможуть її» (Мф 16,18). В Україні є мільйони людей, які сповідують святу Православну Віру, які намагаються жити у православному благочесті, є багато світлих і мудрих священиків, є знамениті ієрархи, які хочуть нести слова Євангелія та служити Богові і народові. Вірю, що Православна Церква в Україні знайде внутрішню силу, щоб подолати всі труднощі і відродитися, щоб «єдиними устами і єдиним серцем» прославляти Воскреслого Христа Спасителя і вести благочестивий український народ до спасіння. Проте для цього потрібно створити відповідні умови і повнота Вселенського Православ’я повинна відіграти у цьому основну роль. Варто зробити все для того, щоб вилікувати цей ненормальний стан перебування поза єдністю з Вселенським Православ’ям мільйонів людей, які вірять по-православному.