«Автокефалія та її український випадок» о. архимандрита Кирила (Говоруна)

У час бурхливих дискусій про автокефалію для Православної Церкви в Україні часто губиться розуміння історичного контексту інституту автокефалії у Православ’ї. Забувається, що автокефалія – це певна форма функціонування Помісних Церков, якої характер мінявся в ході історичного процесу. Лише враховуючи те можна зрозуміти питання української автокефалії та хід теперішніх дискусій про неї.

Дуже цікавий аналіз еволюції інституту автокефалії в історії Православної Церкви зробив о. архимандрит Кирило (Говорун) у своїй статті «Автокефалія та її український випадок», яка є розділом його книги «Риштування Церкви», яка з’явилася англійською мовою («Scaffolds of the Church. Towards Poststructural Ecclesiology») у 2017 р. Український богослов показує цей процес еволюції автокефалії у контексті відносин між Церквою та державою, підкреслює, що починаючи з IV-V ст. «Всі подальші автокефалії виникали як наслідок політичних, а не церковних процесів». Це дуже важливо саме у контексті української автокефалії, у дискусії про котру часто вживається аісторичний аргумент, що дарування автокефалії не може мати політичного контексту, коли від понад півтори тисячі років всі автокефалії є наслідком саме політичних процесів.

Варто наблизити постать самого отця архимандрита. Отець архимандрит Кирило (Говорун) – один із найзнаменітніших сучасних українських православних богословів. Має у своєму доробку декілька книг та більше 200 інших публікацій англійською, білоруською, грецькою, голландською, італійською, китайською, німецькою, португальською, російською, румунською, сербською, українською, фінською, французькою та шведською мовами. Був викладачем богослов’я у багатьох навчальних закладах: Московській духовній семінарії (2002-2005), Московській духовній академії (2003-2007), Київській духовній академії (2007-2012), Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (2015-2016), університеті Yale, США (2012-2014), Sankt Ignatius Theological Academy, Stockholm (2014-2015), зараз він Assistant Professor у Loyola Marymount University in Los Angeles, США. Отець архимандрит займав також важливі посади у церковних структурах: був головою Відділу зовнішніх церковних зв'язків Української Православної Церкви у юрисдикції Московської патріархії (2008-2009), першим заступником голови Навчального Комітету Російської Православної Церкви (2009-2012), проректором Загальноцерковної аспірантури і докторантури Російської Православної Церкви (2011-2012).

Вже на початку своєї статті «Автокефалія та її український випадок» о. архимандрит наголошує, що «хоча ми й говоримо про автокефалію у різні історичні періоди, кожного разу це було своєрідне явище, подібне до своїх попередніх ітерацій лише номінально. Церква кожного разу винаходила автокефалію наново». Дослідник вказує на три різні періоди в еволюції інституту автокефалії.

Перший період – ранньохристиянський. Як наголошує о. Кирило: «Ідея автокефалії виникла разом з першими християнськими громадами. Апостольські громади були фактично автокефальними […] Автокефалія робила всі громади рівноправними».

Друге розуміння автокефалії формувалося у IV-V ст. у «процесі розбудови Церкви та її злиття із Римською імперією». Тоді: «Менш привілейовані громади стали залежними від більш привілейованих і таким чином позбавилися автокефалії. Незалежність залишилася лише у окремих привілейованих громад […]. Ці громади були розташовані у адміністративних центрах Римської імперії […]. І врешті-решт автокефальними залишилися лише громади, на основі яких вибудувалася система патріархатів (у добу Халкідонського собору 451 р.)».

Тут богослов підкреслює трансформацію самого інституту автокефалії: «Так відбулася перша трансформація автокефалії—від природного стану кожної громади до елітарного явища, завдяки якому визначалося місце громади в ієрархічних структурах одержавленої церкви. Автокефалія з суто церковного явища перетворилася на церковно-політичне, і відтоді завжди таким залишалася. Її правила визначалися політичною логікою і регулювалися законами імперії». Звертає також увагу на дуже важливий фактор: «Всі подальші автокефалії виникали як наслідок політичних, а не церковних процесів».

Дуже цікаво характеризує інститут автокефалії того часу: «Автокефалія одночасно вплинула на моделі відносин між Церквою і державою, а також між державами. З явища внутрішньо-імперського вона перетворилася на явище, яке почало регулювати відносини Римської (Візантійської імперії) з її сусідами. Автокефалія стала інструментом дипломатії. Це сталося вже в Середні віки. Модель співвідношення автокефальної Церкви Візантії […] з іншими автокефальними Церквами за її межами відбивали логіку і політику міждержавних стосунків».

Дуже цікавим є ствердження, що в Середні віки автокефалія стає атрибутом держав, які хотіли стати імперіями та хотіли імітувати Константинополь і Візантійську імперію та приймали «запозичену ідентичність». Ось цитата: «з кінця першого до середини другого тисячоліття автокефалія еволюціонувала у фактор політичної ідентичності для держав. Це була запозичена ідентичність. Її першоджерелом був Константинополь як столиця єдиної легітимної християнської імперії того часу […]. Автокефалія перетворилася на інструмент „переносу імперії”— translatio imperii».

Третій період еволюції інституту автокефалії – нова доба. Як пише отець Кирило: «Парадигма автокефалій суттєво змінилася у нову добу. В першій половині дев’ятнадцятого століття на православний світ накотилася нова хвиля автокефальних рухів. […] У XIX столітті почали утворюватися нові православні держави […]. Основою їх ідентичності стала нація, а мотивом—боротьба з імперіями, які націю пригноблювали. Нові національні держави змінили й логіку автокефалії — принаймні для тих Церков, що вийшли з імперій. Якщо середньовічні автокефалії допомагали імперіям стверджуватися, то автокефалії нової доби ці імперії заперечували».

Український богослов підкреслює у своїй статті, що «Нова національна державність вимагала нової інтерпретації автокефалії. Також вона вимагала автокефалії — саме у такій новій інтерпретації. Ідея нації стала основною нової ідентичності православних народів на Балканах, а ідея автокефалії — основою радикальної реорганізацій Церкви у тому ж регіоні». Наголошує він, що «Автокефалія продовжувала бути атрибутом державності […]. Не маючи автокефальної Церкви, нові православні держави на Балканах не вважали себе достатньо суверенними. Виборюючи собі автокефалію, вони тим самим зміцнювали свою історичну суб’єктність».

Наприкінці статті отець архимандрит зауважує, що «Автокефалія нового часу, таким чином, була винайдена наново і стала інструментом де-імперіалізації і деколонізації. В основі кожної національної автокефалії у XIX—початку ХХ століть було бажання втекти від імперії». Дуже важливою у контексті українських дискусій про автокефалію є констатація о. Кирила (Говоруна): «Автокефалія і зараз залишається частиною нео-імперських проектів. Нео-радянська нео-імперія використовує цей чинник (усіляко блокуючи українську автокефалію) для свого збереження і розвитку. Між тим Україна через автокефалію намагається вийти з обрію імперії». Закінчуючи статтю автор стверджує, що у випадку української автокефалії «По суті йдеться про дуже довгий конфлікт двох парадигм автокефалії — середньовічної і модернової. Більшість Православних Церков розв’язали цей конфлікт на свою користь ще сто років тому. В Україні він продовжується навіть у після-модернову добу».

Повний текст статті о. Кирила (Говоруна) українською мовою на сайті: https://www.linkedin.com/pulse/%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F-%D1%82%D0%B0-%D1%97%D1%97-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%B2%D0%B8%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%BA-cyril-hovorun-1

 Джерело світлини: ukrainian.voanews.com