1938: трагедія Православ’я на Холмщині і Південному Підляшші

Цього року виповнюються 80-і роковини акції руйнування православних церков на Холмщині й Південному Підляшші. Почалася вона саме у травні 1938 року, точно 80 років тому...

Ця акція була однією з найтрагічніших подій у всій історії Православ’я та українського народу Холмсько-Підляської землі. Був це також найважчий момент в історії Православної Церкви в Польщі у міжвоєнний період та одна із найтемніших сторінок історії Другої Речі Посполитої...

Події 1938 року на Холмщині й Південному Підляшші були винятковими і вражаючими навіть у реаліях настільки страшного сторіччя, яким був ХХ вік.  На надбужанських землях, у державі, яку називали «передмур’ям християнства», християни руйнували християнські храми. До нищення церков і переслідування вірних Православної Церкви призвели не стихійні виступи радикально налаштованих кіл, а дії, сплановані й реалізовані державними структурами й посадовими особами. У державі, яка пишалася толерантністю, де діяла Конституція, що гарантувала свободу совісті й віросповідання, співгромадян примушували змінювати віросповідання й відрікатися від власної традиції і культури.

Упродовж двох місяців 1938 р. – від середини травня по середину липня – на Холмщині й Південному Підляшші зруйновано, згідно з даними державної адміністрації, 127 православних храмів. Ці дії були елементом програми державної політики, реалізацію якої було заплановано на багато років. Вони виконувалися в рамках так званої ревіндикаційно-полонізаціїної акції, яка готувалася і проводилася на цих територіях у 1937–1939 роках. Окрім руйнування церков, вона охоплювала також примушування державною адміністрацією до конверсії православних на римо-католицизм та примусову полонізацію внутрішнього життя Православної Церкви. Ці дії мали за мету зміну віросповідного, культурного і етнічного обличчя регіону, визнаного центральною частиною держави, де не було місця для «чужих». Проти Православної Церкви і православного українського населення виступили державні інституції: військо, поліція, державна і самоврядна адміністрація, які залучили до співпраці структури Католицької Церкви і багато польських суспільних організацій.

Акція руйнування православних церков у 1938 р. мала фундаментальне значення у відносинах польської держави з Православною Церквою. Можна з певністю визнати її за одну з найчорніших сторінок історії Другої Речі Посполитої. Через п’ятдесят років після її проведення знаменитий дослідник польсько-українських стосунків Ришард Тожецький писав, що «Була вона наслідком помилкових аналізів і можливостей; проведена у найменш відповідному часі, виявилася однією з багатьох помилок влади». Десятьма роками пізніше найвидатніша дослідниця історії Православ’я у міжвоєнній Польщі Мирослава Папєжинська-Турек констатувала, що це була акція «явно безправна, що була розпочата без урахування суспільних настроїв і при цьому переконливо й без жодного камуфляжу вказувала на справжні наміри влади щодо православ’я»...

***

Найбільш показовим та брутальним моментом полонізаційно-ревіндикаційної акції стало руйнування церков навесні та влітку 1938 р., коли вона набрала характеру відкритої боротьби з Православ'ям. Офіційним приводом для руйнування церков було усунення "зайвих" храмів, які розвалювалися і були розташовані в місцевостях, де не було православних. Насправді ж державній адміністрації йшлося про обмеження кількості душпастирських пунктів Православної Церкви та про ліквідацію недіючих храмів, відкриття котрих домагалися православні. Як підкреслює визначна дослідниця історії православ'я у міжвоєнний період Мирослава Папєжинська-Турек: "У ході руйнування не дотримано жодних принципів чи директив. Руйнувалося все, що здавалося владі зайвим, залишаючи православній Церкві лише абсолютний мінімум".

Акцію руйнування церков проведено від середини травня по середину липня 1938 р. Розпорядження про знесення храму приймали місцеві координаційні комітети. Сам процес розбирання храмів організовували управи ґмін за дорученням повітових старостів, котрі діяли в тісній співпраці з координаційними комітетами. Руйнування храмів здійснювали команди пожежників, в'язні, військові формування саперів або найняті робітники. Відбувалося воно під охороною війська або поліції, котра часом прибувала з собаками. Поліціянти, залежно від ситуації та обставин, були з палицями або карабінами, часом із примкнутими багнетами. Формування, котрі мали здійснити розбирання, переважно прибували в село вранці, в деяких випадках навіть уночі. Супроводжували їх представники місцевої адміністрації.

У випадку діючих храмів часом перед початком руйнування виконавці акції зверталися до православних священиків і змушували їх винести з храму дарохранительницю з Дарами, погрожуючи ув'язненням у випадку відмови. Проте часто перед руйнуванням храму вони не зв'язувалися з православними священиками і під час розбирання знищували все оснащення храму, водночас профануючи його. Нищили також інші речі, що переховувалися у храмі, наприклад, парафіяльні бібліотеки чи архіви. Були випадки осквернення храмів та прицерковних кладовищ. Представники властей демонстративно проявляли зневажливе ставлення до релігійних почуттів, наприклад, заходячи до храму в шапці чи з собаками.

Православне населення почувалося безпорадним щодо подій, свідком яких було, тим більше, що упродовж попередніх кількох місяців піддавалося залякуванням. Часто мешканці села були заскочені розібранням церкви, тим більше, що був це період роботи в полі. Тоді, на вістку про руйнування їхнього храму, вони залишали працю в полі або на господарстві й бігли до церкви. Часом уже під час акції руйнування вірні здогадувалися, що наступним у черзі до знищення може бути їхній храм. Тоді вони організовували цілодобові акції доглядання церкви, проте й це не захищало її від зруйнування.

Під час руйнування церкви православне населення переважно численно збиралося довкола руйнованого храму. З жахом, ридаючи або мовчки, вірні спостерігали за його руйнуванням. Намагалися переконати чиновників або поліцію відмінити руйнування церкви, проте такі прохання були безрезультатними. Акція руйнування переважно відбувалася без активної протидії населення. Вірні боялися робити такі кроки з огляду на присутність війська та поліції, а також через брак віри в їх ефективність. У кільканадцяти випадках вірні виступили на захист церков. Тоді брутально втручалася поліція, розганяючи зібране населення з використанням собак, гумових палиць, карабінів з багнетами. Були випадки побиття зібраних вірних поліцією. Відомий польський історик Владислав Побуґ-Маліновський писав: "непольське населення, яке захищало доступ до храмів, розганяли прикладами, без смертних випадків, але з потоками крові". Осіб, які відкрито противилися руйнуванню церков, заарештовували, а згодом судили або карали штрафом.

Розбирання храмів тривало від кількох годин до кільканадцяти днів у випадку мурованих церков. Православним не давали змоги забрати оснащення церкви чи матеріали, що залишилися після розібрання. Залишки будівельних матеріалів продавали або віддавали робітникам, котрі здійснювали руйнування церкви. Траплялося, що залишки мурів зруйнованої церкви розсипали на дорозі, своєю чергою, залишки дерев'яних церков продавали як опалення.

***

Тим, хто хоче дізнатися більше про ті події рекомендую сайт: www.kholm1938.net

Можна там прочитати про акцію руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші у 1938 році, ознайомитися з історичними джерелами, поглядами дослідників та представників публічного життя та подивитися світлих зруйнованих храмів.